Про фраудаторні правочини і межу фраудаторності, те, чому на зловживання правами мають реагувати передусім суди першої та апеляційної інстанцій, чи є у цивільного суду й приватного виконавця функція нараховувати податки, як справи про аліменти намагаються використовувати для уникнення сплати боргу, а також чому необхідно вирішити питання щодо оскарження оцінки майна в порядку оскарження рішень і дій виконавців розповів суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат на VII Щорічній міжнародній конференції приватних виконавців «PRO виконання».

Конструкція визнання недійсними правочинів, вчинених на шкоду кредитору, почала реально працювати з початку 2021 року. Наскільки суттєво вона вплинула на виконання за останні три роки – сказати важко, бо немає статистики саме з боку виконавців. Так відповів Василь Крат на запитання модераторки сесії заходу, голови Асоціації приватних виконавців України Оксани Русецької.

«У мене немає ілюзій, що впровадження конструкції фраудаторних правочинів – кардинальний ривок, але це вагомий механізм, який дає можливість значно краще та ефективніше  виконувати судові рішення», – сказав він.    

З другого боку, зазначив доповідач, суди переобтяжені іншими питаннями, яких в принципі не повинно було б бути та які позначаються на виконанні судових рішень. Наприклад, оскарження на стадії виконання звіту про оцінку майна. ВП ВС зробила висновок, що оскаржити оцінку майна можна в порядку оскарження рішень і дій виконавців. Це спричинило те, що виконання рішення затягується на досить довгий строк. Василь Крат запропонував подумати над тим, щоб дозволити суду визначати ціну майна, яке буде реалізовуватися на торгах, у межах відповідного спору.

Також модераторка запитала про зловживання правами боржниками. Доповідач зазначив, що ОП КЦС уже в кількох постановах сформулювала висновок, що приватноправовий інструментарій не може використовуватися всупереч його призначенню. І КЦС ВС ефективно застосовує цю правову позицію в практиці. Водночас суддя зауважив, що коли таке зловживання констатує касаційний суд, минає багато часу, і зловживання вже породило певний правовий результат. Тому необхідно, щоб на зловживання правами передусім реагували суди першої та апеляційної інстанцій.

За словами Василя Крата, у протидії судами зловживанню правами спостерігається позитивна тенденція. Але боржники дуже винахідливі у винайденні нових способів уникнення виконання судових рішень. Тому дуже важливо, щоб судді відчували недобросовісність, вони мають займатися самоосвітою в цьому питанні, вдосконалювати підходи і вчасно реагувати на зловживання. 

Василь Крат ознайомив учасників заходу з новою практикою касаційного суду у сфері виконавчого провадження. Він навів постанову ОП КЦС ВС від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22, яка стосується того, чи повинен суд у резолютивній частині рішення про стягнення боргу вказувати суму податків, а державний виконавець їх стягувати. Доповідач назвав це рішення проміжним, бо воно не вирішує проблему в цілому, а стосується лише ситуації, коли в резолютивній частині не вказано про стягнення податків і зборів. ОП КЦС ВС підтвердила свою правову позицію про те, що виконавець повинен виконувати те, що вказано в резолютивній частині судового рішення.

Однак невирішеним лишилося питання, чи взагалі суд повинен вказувати в резолютивній частині про стягнення податків. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що в одних судових рішеннях така вказівка є, в інших її немає. На певному етапі суди почали її робити з урахуванням положень ПК України. Але Василь Крат поставив риторичне питання: де цивільний суд (який вирішує цивільний спір та/або який у порядку судового контролю контролює виконання «цивільного» рішення) і де податки й збори? Цивільний суд, який розглядає спір про стягнення боргу, не вирішує питання щодо сплати податків і зборів, його завдання – встановити наявність боргу та визначити його суму. Також не є функцією виконавця контролювати сплату стягувачем фіскальних відрахувань. Тож суддя, хоч і не є прихильником якихось суттєвих змін до процесуального законодавства, припустив і «радикальний» крок – зазначити в процесуальних кодексах, що «цивільний» суд при стягненні боргу не вирішує питання про податки і збори. 

Також Василь Крат розповів про постанову КЦС ВС від 7 серпня 2024 у справі № 501/3714/22, яка стосується зловживання процесуальними правами. Касаційний суд зауважив, що учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, позов про стягнення аліментів) для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу, тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Очевидно, що суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри».

Колегія суддів акцентувала, що коли «пов’язані» чи «афілійовані» особи, наприклад родичі, колишні члени подружжя, ініціюють, зокрема, справу про стягнення аліментів для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення, формування пасиву (боргів), виключення певного майна з-під звернення стягнення на час виконання судового рішення, якщо стягнення аліментів направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника, створення переваг у черговості розподілу стягнутих з боржника грошових сум, такі учасники діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора (стягувача). Тому в такому разі відбувається використання позову про стягнення аліментів не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів кредитора (стягувача).

Василь Крат звернув увагу й на постанову КЦС ВС від 14 серпня 2024 року у справі № 504/112/22, в якій зроблено висновок про межу фраудаторності. Суд зазначив, що недійсність фраудаторного правочину має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Мета оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована.

Суддя пояснив, що у фраудах важливо те, що як тільки відбувається реалізація певного майна в інтересах кредитора й він отримує кошти, то застосування конструкції виключається. Тобто вона вже не здійснюється з тією метою, щоб гарантувати інтереси кредитора для доступу до майна.

Презентація Василя Крата – https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/2024_prezent/Prezent_pro_13_09_2024.pdf

Верховний Суд