Оскільки дитина народилася та проживала в Україні, є громадянкою України, на час звернення до суду з позовом і відкриття провадження у справі проживала в Польщі нетривалий час, її звичайним місцем проживання залишалася Україна. Тому на спір про визначення місця проживання дитини поширюється юрисдикція судів України.

Такий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Мати звернулася до суду з позовом до колишнього чоловіка, в якому просила визначити місце проживання малолітньої дитини з нею, у м. Києві. Після розірвання шлюбу дитина залишилася проживати з матір’ю в Україні, а у зв'язку з військовою агресією рф проти України вони виїхали до Польщі. Позивачка зазначала, що дитина не може повернутися до України через позицію відповідача, громадянина Польщі, який вважає, що дитина в майбутньому має проживати у Польщі.

Суд першої інстанції закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, вказавши, що позивачка разом з дочкою змінила місце постійного проживання з України на Польщу. Суд врахував тривалість перебування дитини в цій країні, відвідування дошкільного закладу у Варшаві, взяв до уваги, що дитина має громадянство Польщі тощо. Тому, керуючись положеннями статей 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року), суд констатував відсутність юрисдикції суду України на вирішення спору в цій справі.

Апеляційний суд скасував ухвалу районного суду, направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суд виходив із того, що на момент подачі позову та відкриття провадження у справі не було обставини, визначеної п. «b» ч. 1 ст. 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки дитина не проживала в Україні менше одного року. Протягом одного року з моменту виїзду дитини до Польщі було заявлено вимоги про визначення місця проживання дитини з матір’ю в Україні.

КЦС ВС змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду, зробивши такі правові висновки.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 497 ЦПК України).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (ч. 1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Положення ст. 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року при визначенні юрисдикції, яку застосував апеляційний суд, застосовуються лише у випадку неправомірного переміщення або утримання дитини. Натомість матеріали справи не містять доказів того, що дитина була неправомірно переміщена з території України на територію Польщі.

У зв’язку з цим юрисдикція справи має визначатися відповідно до п. 1 ст. 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року залежно від звичайного місця проживання дитини, яке встановлюється на підставі обставин кожної конкретної справи.

На момент звернення до суду дитині було 5 років 4 місяці, з яких 4 роки 6 місяців вона проживала на території України та 10 місяців на території Польщі. При цьому на території України дитина відвідувала дитячий садок майже 3 роки, а на території Польщі – близько 2 місяців.

КЦС ВС врахував положення ст. 28 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, відповідно до якого в правових стосунках між батьками й дітьми застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянином якої є дитина.

Установлено, що будь-яких доказів щодо розгляду спору про визначення місця проживання дитини в судах Республіки Польщі матеріали справи не містять.

Зважаючи на те, що дитина народилася в Україні, до лютого 2022 року проживала в Україні та є громадянкою України, на час звернення до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі не проживала в Україні нетривалий проміжок часу, її звичайним місцем проживання залишалася Україна. Апеляційний суд дійшов загалом обґрунтованого висновку про поширення юрисдикції судів України на цей спір і скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Постанова Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 760/18630/22 (провадження № 61-6796св24) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/120785009.

Верховний Суд