Чи слід надавати дозвіл на виконання арбітражного рішення, якщо у боржника немає майна в Україні, та яка процесуальна мета такого дозволу; чому для розгляду відповідних справ варто передбачити спрощене провадження; яка доля арбітражного застереження в договорі, визнаному фраудаторним, і про можливість перегляду відповідних справ палатою, об’єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду розповів суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат на заході «Міжнародний арбітраж і судовий контроль: зміни, які давно на часі». Учасники дискусії обговорювали пропозиції щодо вдосконалення арбітражного законодавства України, які Українська Арбітражна Асоціація подала до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики.

Зокрема, пропонується дозволити надання дозволу на виконання арбітражного рішення безвідносно до наявності в Україні боржника чи його майна на момент розгляду заяви стягувача (що дозволить стягувачу потім оперативно арештувати майно боржника, якщо воно з’явиться на території України). Василь Крат зазначив, що певна логіка в цьому є. Однак зауважив, що завжди повинна бути якась процесуальна мета. Суд не може розглядати справу, якщо такої мети немає, це суперечить принципам процесуального права. В цьому випадку виходить, що суд має розглядати справу і давати дозвіл на виконання рішення про всяк випадок (а що як колись майно з’явиться). Це нагадує превентивний захист у цивільному праві.

Доповідач припустив, що суд може розглядати справу про визнання та виконання арбітражного рішення, якщо йдеться про потенційне майно: наприклад, боржник подав заявку на реєстрацію торговельної марки або патенту. За таких обставин є обґрунтування необхідності розгляду такої справи за відсутності майна. В інших випадках суд буде витрачати ресурс на ухвалення невиконуваного рішення, це будуть непропорційні затрати. Тобто повинно бути розумне пояснення, для чого потрібен дозвіл на виконання арбітражного рішення, якщо в боржника немає майна.

Василь Крат зазначив, що загалом треба перестати толерувати подання безперспективних заяв. На стадії касації існують процесуальні фільтри. В апеляційній інстанції їх немає, а сторони оскаржують рішення попри очевидну відсутність перспектив, про всяк випадок. На розгляд цих справ витрачаються гроші платників податків.

У пропозиціях запропоновано передбачити розгляд судом заяви про визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Василь Крат підтримав таку ініціативу. Зазначив, що це сприятиме зменшенню непропорційних затрат. За словами судді, в 90 % випадків розгляду відповідних справ немає необхідності у виклику сторін, це лише ускладнює та продовжує процес. «Тут ідеться про формальне отримання дозволу. Це має бути швидко. А якщо виникає необхідність у виклику сторін, то треба їх викликати. Доцільно встановити, коли виклик сторін обов’язковий, але це мають бути винятки», – сказав доповідач.

Також суддя підтримав пропозицію вилучити із закону вимогу про подання суду оригіналу арбітражної угоди. При цьому він зауважив, що в ЦПК України, ГПК України вживається термін «угода», притаманний ЦК УРСР 1963 року. Водночас у проєкті змін до законодавства не передбачається його замінити. Натомість, акцентував доповідач, цей термін слід замінити на «правочин».

Говорив суддя і про термінологію в нормі, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо після відкриття провадження між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, якщо тільки суд не визнає, що така угода є очевидно (prima facie) недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. «Очевидно, що з точки зору матеріального закону такий правочин є нікчемним. Якщо говоримо про нікчемний арбітражний правочин, то треба так і зазначити в законі», – сказав Василь Крат. Він додав, що коли вважаємо за потрібне згадати в законі саме про процесуальну недійсність, то треба чітко так і написати, що є матеріальна недійсність, яка регулюється, зокрема, ЦК України, і є процесуальна, яка міститься в процесуальних нормах. Крім того, змінами передбачено, що звертатися до суду з позовом про недійсність арбітражної угоди не можна, що логічно. Але треба тут уточнити, що в цьому випадку йдеться про оспорюваність.

Запропоновано внести зміни до ст. 42 КУзПБ. Зокрема, передбачається визначити, що в разі визнання правочинів боржника фраудаторними арбітражні (третейські) угоди, що містяться у відповідних правочинах боржника, є недійсними. Василь Крат зауважив, що ми завжди говоримо про автономність арбітражного застереження, а тут допускаємо таке суттєве втручання. При цьому звернув увагу, що фрауди є не тільки в конкурсному процесі. Тож постає питання, як бути з фраудами в позаконкурсному процесі, адже в них також можуть міститися третейські чи арбітражні застереження. Вимоги треба передбачити і в позаконкурсному оспорюванні.

Також пропонується внести зміни до законодавства щодо визнання і виконання вжитих арбітражем забезпечувальних заходів. Зокрема, передбачено, що суд може змінювати формулювання забезпечувальних заходів, застосованих арбітражем. Василь Крат наголосив, що сторони в арбітражному процесі представляють досвідчені адвокати, тож навряд чи можна вважати, що вони не розуміють виконуваності забезпечувальних заходів. При цьому суддя порівняв таких представників і пересічних громадян, які можуть не мати відповідної кваліфікації, однак суд не може змінити заявлені ними вимоги про забезпечення позову. Тобто неправильно, коли така компетенція суду є для арбітражу, в якому беруть участь професійні представники, але її немає для пересічних громадян у звичайному процесі.

Передбачається внести зміни до ст. 403 ЦПК України щодо можливості передачі справ про визнання та виконання рішень МКАС, які розглянув касаційний суд як суд апеляційної інстанції, на розгляд палати, ОП КЦС ВС, ВП ВС. Доповідач зауважив, що це питання доцільно вирішити. Але внесенням змін лише у згадану статтю цього не досягнути. Варто подумати про внесення відповідних змін, в тому числі, в Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Крім того, сказав суддя, тут також не можна думати тільки про арбітраж. Є частина процесуальних рішень, які відповідно до ст. 389 ЦПК України в силу прямої вказівки закону не оскаржуються в касаційному суді. Якщо ми хочемо надати можливість касаційному суду, який розглядає справу як апеляційна інстанція, передавати справи на розгляд палати, ОП КЦС ВС, ВП ВС, таку саму можливість слід передбачити й для апеляційних судів (коли йдеться про відступ, правову проблему, неоднакове застосування норм права апеляційними судами).  Адже в апеляційних судах може формуватися протилежна практика, яку необхідно узгодити.

Дискусійним стало питання про запровадження преюдиції арбітражних рішень. Василь Крат ставиться до такої ініціативи з великою пересторогою. Він не бачить, щоб для цього були якісь передумови або так сформувалася практика.  

Захід «Міжнародний арбітраж і судовий контроль: зміни, які давно на часі» організовано Комітетом Асоціації правників України з процесуального права спільно з Комітетом АПУ з альтернативних вирішень спорів та Українською Арбітражною Асоціацією.

Верховний Суд