Верховний Суд розглядає провадження, пов’язані з оскарженням санкцій, запроваджених Радою національної безпеки і оборони України. З огляду на це є необхідність обговорення певних проблемних аспектів правозастосування в такій категорії справ у колі науковців і представників органів державної влади.

Про це зазначив Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко під час засідання робочої групи Науково-консультативної ради при ВС, присвяченого обговоренню меж судового контролю при застосуванні санкцій, запроваджених РНБО України та введених у дію указом Президента України.

Очільник ВС наголосив на важливості такого дорадчого органу, як НКР при ВС, та зауважив, що судді доволі часто направляють звернення до науковців, адже їхні висновки щодо тлумачення і застосування норм права необхідні для кращого всебічного розуміння складних правових проблем.

Як повідомив вчений секретар НКР при ВС, суддя Великої Палати ВС Олег Ткачук, станом на кінець 2023 року кількість санкцій, запроваджених РНБО України та затверджених Президентом України, становила близько 15 тис. Під час розгляду справ, пов’язаних із застосуванням санкцій, у суддів Верховного Суду виникло кілька теоретичних питань, обговорення яких сприятиме розв’язанню проблемних аспектів на практиці.

«Верховний Суд, як найвищий суд у системі судоустрою України, турбується про законність, обґрунтованість і справедливість судових рішень, які ухвалюються судами у справах про оскарження санкцій, запроваджених РНБО України та введених у дію указом Президента України. Саме тому судді Великої Палати ВС ініціювали проведення засідання робочої групи НКР з метою обговорення питань про межі судового контролю за прийняттям і реалізацією рішень, передбачених ч. 2 та абз. 2 ч. 3 ст. 5 Закону України “Про санкції”, правомірні та ефективні способи судового захисту у відповідних спорах. Також варто обговорити теоретичні та практичні аспекти визначення предмета, об’єкта й кола суб’єктів, на яких поширюється сфера дії цього Закону, тощо. На засіданні робочої групи планується провести дискусію і щодо співмірності та пропорційності введених санкцій та їх співвідношення з приписами ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також інші питання. Нам важливо почути думку представників різних установ, організацій та парламентарів і науковців стосовно цих питань», – зауважив Олег Ткачук.

Голова підкомітету з державної безпеки, оборони та оборонних інновацій Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, народний депутат України Федір Веніславський звернув увагу на те, що є дуже тонка межа між застосуванням санкцій до осіб, діяльність яких загрожує національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, та тим, щоб негативні наслідки накладення санкцій не порушували прав фізичних осіб, суб’єктів господарювання, діяльність яких не загрожує нацбезпеці. «Санкції не повинні бути засобом неправомірного й безпідставного впливу», – додав він. Говорячи про межі судового контролю при застосуванні санкцій, Федір Веніславський зазначив, що суд має ретельно ставитися до аналізу як підстав застосування санкцій, так і механізму та строків такого застосування. Він також зазначив, що Закон України «Про санкції» має містити чіткі й однозначні формулювання конкретного переліку випадків застосовування санкцій до громадян України. На переконання народного депутата, нормативні акти, що регламентують порядок застосування санкцій, мають бути вдосконалені з урахуванням конституційних гарантій та забезпечувати дотримання принципу верховенства права.

Суддя Конституційного Суду України Галина Юровська насамперед наголосила, що зараз необхідно напрацювати юридичні позиції, які будуть орієнтиром для суддів при розгляді питань, пов’язаних із застосуванням санкцій. Вона, зокрема, розповіла про кілька конституційних скарг щодо конституційності положень Закону України «Про санкції». Наприклад, цьогоріч КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою дружини особи, яка потрапила в санкційні списки, про конституційність п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції». Суб’єкт права на конституційну скаргу вважала, що внаслідок застосування судом оспорюваних приписів Закону порушено її право приватної власності. Однак КСУ зробив висновок, що, аргументуючи твердження про неконституційність п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», скаржниця виклала власне розуміння його змісту, що не можна вважати належним обґрунтуванням тверджень про невідповідність Конституції України оспорюваних приписів цього Закону.

На питаннях щодо примусового звернення стягнення на державне чи приватне майно та правової природи такого звернення зупинився академік НАПрН України, професор кафедри цивільного права ННІП КНУ імені Тараса Шевченка Роман Майданик. Він звернув увагу на те, що правовою підставою звернення стягнення може бути або норма міжнародного права, або внутрішній закон про конфіскацію, а при вирішенні питання щодо пропорційності / непропорційності накладення санкцій необхідно враховувати поведінку осіб, пов’язаних із підтримкою збройної агресії проти України, а також практику міжнародних судових установ.

Про етапи підготовки й ухвалення рішень РНБО України розповів представник Апарату РНБО України Руслан Осипенко. «Ми спостерігаємо збільшення кількості санкційних справ і позовів, які ставлять під сумнів санкційну політику загалом. Тому треба вдосконалювати норми Закону України “Про санкції” та вживати заходів, щоб не допустити дискредитації санкційної політики, зробити її ефективнішою. Для цього обговорюваний Закон має зазнати змін. Він повинен мати більш чіткі та зрозумілі критерії і положення», – зазначив він.

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко акцентував, що питання, пов’язані із застосуванням санкцій, потрібно розглядати в контексті дотримання стандартів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Нечіткість викладення в законодавстві підстав для застосування санкційного режиму потребує ефективного судового контролю, щоб не допустити порушення стандартів Конвенції та убезпечити Україну від можливих звернень до ЄСПЛ у майбутньому. На його переконання, при застосуванні санкцій має бути врахований темпоральний чинник, а також принципи пропорційності, законності та необхідності в демократичному суспільстві.

Щодо підстав, умов і механізму встановлення обмеження конституційних прав в умовах воєнного стану з урахуванням легітимної мети висловився член-кореспондент НАПрН України Станіслав Шевчук. Серед іншого, він наголосив, що в питаннях щодо застосування санкцій неможливо обійтися без судового контролю.

Доцент кафедри прав людини та юридичної методології Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Віктор Смородинський указав на те, що навіть в умовах воєнного стану не може бути обмежений принцип презумпції невинуватості. Тож, за його словами, у контексті норми Закону України «Про санкції» щодо того, що санкції можуть застосовуватися до суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, необхідно усвідомлювати, що доки злочин не буде доведений судовим рішенням, яке набрало чинності, ні про яку терористичну діяльність не може йтися. Лише після доведення злочину можуть накладатися санкції.

Заступник керівника програми USAID «Нове правосуддя» Наталія Петрова вказала на проблемні моменти в Законі України «Про санкції», які, зокрема, стосуються розуміння сутності санкцій і мети їх застосування. Вона висловила сподівання, що національні суди всебічно і справедливо вирішуватимуть питання обґрунтованості санкцій, враховуючи рішення ЄСПЛ. Представник проєкту ЄС «Право-Justice» Олег Михалюк зауважив, що наразі є законодавча прогалина, оскільки Закон України «Про санкції» чітко не визначає, як співвідноситься, наприклад, обов’язкова сила судового рішення у спорі про стягнення заборгованості з певними санкційними обмеженням та особливостями процедур банкрутства і виконання судових рішень.

Присутні на засіданні робочої групи також порушили питання співвідношення і конкуренції норм Закону України «Про санкції» та окремих норм КК України. Останній, зокрема, передбачає відповідальність за умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму (ст. 209-1), терористичний акт (ст. 258), втягнення у вчинення терористичного акту (ст. 258-1). Водночас Закон України «Про санкції» передбачає застосування санкцій до суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, сприяють терористичній діяльності (частини 1 і 3 Закону). Доповідачі із цього питання притримувалися позиції, що за наявності ознак вчинення громадянами України кримінального правопорушення розслідування та притягнення до відповідальності має здійснюватися в порядку, визначеному КПК України, із забезпеченням усіх гарантій та процедур, передбачених цим Кодексом.

Не залишати поза увагою це питання та обговорити його додатково запропонував, зокрема, суддя Великої Палати ВС Олег Кривенда.

Головний науковий співробітник відділу публічно-правових досліджень Науково-дослідного інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАПрН України Антон Монаєнко доповнив цей перелік ще таким питанням: «Якщо санкції застосовуються, наприклад, до співвласника підприємства – громадянина держави-агресора, а іншими двома співвласниками підприємства є громадяни України, то чи доцільно обмежувати діяльність цього підприємства повністю?». На переконання Антона Монаєнка, у таких ситуаціях варто застосовувати принцип пропорційності.

Наприкінці засідання Олег Ткачук звернув увагу на рішення ЄСПЛ у справі «Аль-Дулімі та компанія “Монтана Менеджментінк” проти Швейцарії» (№ 5809/08 від 21 червня 2016 року). У цій справі Суд указав, що в разі наявності спору щодо рішення додати особу до списку або відмовити у виключенні її зі списку національні суди повинні мати можливість отримати (за потреби шляхом процедури, що забезпечує відповідний рівень конфіденційності, залежно від обставин) достатньо точну інформацію для здійснення належної перевірки стосовно будь-яких обґрунтованих і необґрунтованих тверджень, зроблених особами, включеними до списку, про те, що їх включення до списку є свавільним. Відповідно, будь-яка держава-учасниця, органи влади якої реалізують додавання особи — фізичної чи юридичної — до санкційного списку, не забезпечивши попередньо або не маючи можливості переконатися, що включення до списку не є довільним, відповідає ст. 6 Конвенції (п. 146).

В обговоренні питань порядку денного також узяли участь народний депутат України Сергій Демченко, професор кафедри конституційного та адміністративного права Національного транспортного університету Олександр Константий, судді ВС у КАС Ірина Васильєва, Ірина Желтобрюх та Наталія Блажівська і судді ВП ВС Олександр Банасько та Володимир Король.

Верховний Суд