У співвідношенні із загальним законом (ч. 4 ст. 376 ЦК України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма ч. 2 ст. 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов’язаних із встановленням суб’єктного складу осіб, зобов’язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій ЗК України, можуть застосовуватися норми ЦК України, зокрема ст. 376 цього Кодексу.

Належними відповідачами за позовом власника землі про знесення самочинного будівництва є особи, які придбали об’єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об’єкт. 

На це вказав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.

У цій справі міська рада звернулася з позовом до двох ТОВ і фізичної особи про зобов’язання відповідачів усунути перешкоди в користуванні земельними ділянками шляхом знесення (демонтажу) торговельних комплексів, скасування державної реєстрації права власності та припинення за відповідачами права власності на торговельні комплекси, визнання недійсними актів приймання-передачі нерухомого майна.

Позов мотивовано тим, що на земельній ділянці комунальної власності, яка раніше перебувала в користуванні ФОП на правах сервітуту, останнім було самочинно збудовано торговельний комплекс і здійснено державну реєстрацію права власності на нього, яку пізніше скасовано в судовому порядку. ФОП відчужила це нерухоме майно на користь відповідачів у цій справі, які здійснили його поділ. ФОП не набула у визначеному законом порядку права власності на вказаний торговельний комплекс як на об'єкт нерухомості. Як наслідок, подальші дії з відчуження об'єкта самочинного будівництва та його поділу є незаконними, оскільки торговельний комплекс не набув статусу об'єкта нерухомого майна. Відповідачі для оформлення документів на спірні земельні ділянки не зверталися, а орган місцевого самоврядування не приймав рішень щодо їх передачі у власність чи користування.

Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили повністю, зокрема, з тих підстав, що ТОВ і фізична особа є неналежними відповідачами за позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками шляхом знесення об’єкта самочинного будівництва, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Зазначили також, що як скасування державної реєстрації права власності на об’єкт нерухомості, так і визнання недійсними актів, на підставі яких внесено оспорювані реєстраційні записи, не можуть бути ефективними способами захисту та не забезпечують усунення порушених прав позивача.

КГС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності відповідачів на спірні торговельні комплекси і про визнання недійсними актів приймання-передачі нерухомого майна.

Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними правочинів щодо відчуження майна. Визнання незаконними і скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту й не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

Належними вимогами, які може заявити особа – власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Також КГС ВС наголошує, що в силу вимог ч. 1 ст. 3 ЗК України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (ч. 4 ст. 376 ЦК України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма ч. 2 ст. 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов’язаних із встановленням суб’єктного складу осіб, зобов’язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій ЗК України, можуть застосовуватися норми ЦК України, зокрема ст. 376 цього Кодексу.

Адже, на відміну від положень ч. 4 ст. 376 ЦК України, які обмежують коло осіб, зобов’язаних знести об’єкт самочинного будівництва, їх забудовником (колишнім або теперішнім), норма ч. 2 ст. 212 ЗК України суттєво розширює суб’єктний склад зобов’язаних осіб за рахунок громадян і юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки та до яких вочевидь можна віднести осіб, які придбали об’єкт самочинного будівництва в забудовника й зареєстрували право власності на такий об’єкт. 

Колегія суддів наголосила, що як КГС ВС, так і КЦС ВС зараз дотримуються усталеної позиції в питанні визначення належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об’єкта самочинного будівництва не забудовника, а саме останнього набувача такого об’єкта, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво.

Отже, суди попередніх інстанцій, помилково визначивши ТОВ і фізичну особу як неналежних відповідачів за позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками шляхом знесення об’єктів самочинного будівництва, безпідставно ухилилися від розгляду по суті вимог зазначеного негаторного позову, насправді звернутих до належних відповідачів.

Постанова КГС ВС від 13 березня 2024 року у справі № 915/1439/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/117821029.

Верховний Суд