Помилка державного органу щодо неналежної форми державного акта на земельну ділянку, допущена у 1993 році, в період значних змін у земельному законодавстві, зміни юридичних титулів, не може бути покладена у вину виконавчому комітету міської ради, якому виданий спірний державний акт, за умови вчинення активних дій учасників спірних правовідносин щодо передачі земельної ділянки з державної власності в комунальну.

У разі відсутності протиправних дій з боку як учасників спірних правовідносин, так і відповідного державного органу виконавчий комітет міської ради з урахуванням принципу «належного урядування» набуває право на майно саме на тому юридичному титулі, на якому він був зазначений у відповідному державному акті, – право постійного володіння землею, і має права та обов’язки щодо його використання, які відповідають саме такому праву.  

Такого висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.

У цій справі у 1993 році сільська рада народних депутатів (правонаступником якої є позивач) прийняла рішення про надання міськвиконкому земель за рахунок земель запасу сільської ради. Того ж року РДА видано виконавчому комітету міської ради державний акт на право постійного володіння землею. Водночас відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 2 січня 2021 року проведена державна реєстрація іншого речового права – права постійного користування земельною ділянкою.

Селищна рада звернулася до суду з позовом про визнання відсутнім права постійного користування, визнання недійсним державного акта на право постійного володіння, скасування запису про державну реєстрацію до виконавчого комітету міської ради. Позивач як особа, що уповноважена представляти інтереси власника (територіальної громади), не може реалізувати свої права на спірну земельну ділянку у зв’язку з існуванням у відповідача державного акта на право постійного володіння земельною ділянкою 1993 року. Позивач вважав, що зазначений державний акт не є підставою для виникнення у відповідача права постійного користування спірною земельною ділянкою, оскільки згідно з рішенням сільської ради народних депутатів 1993 року, на підставі якого він виданий, таке право не виникло.

Розглянувши справу, КГС ВС зазначив, що як у ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року (у новій редакції Закону України від 13 березня 1992 року № 2196-XII «Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР»), що діяв на той момент, так і в прийнятій на виконання його положень Постанові ВР УРСР від 27 березня 1991 року № 889-XII було передбачено, що і право довічного успадкованого володіння землею, і право постійного володіння землею, і право постійного користування землею є самостійними юридичними титулами.

З прийняттям нової редакції ЗК України відповідно до Закону № 2196-XII було затверджено форми державних актів на право колективної власності на землю; на право приватної власності на землю; на право постійного користування землею.

Питання про збереження раніше існуючих юридичних титулів, їх дійсності до моменту їх переоформлення вже було предметом розгляду ВП ВС у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, в якій у контексті розгляду спору щодо права довічного успадкованого володіння землею було сформовано два важливих висновки про дійсність цього юридичного титулу для особи, яка його набула і зберегла, та неможливість її позбавлення права на таке володіння; виключення як автоматичної зміни титулів права на землю, так і будь-яких обмежень прав користування земельною ділянкою у зв’язку з непереоформленням правового титулу.

КГС ВС вважає за можливе застосувати зазначені висновки і до права постійного володіння землею.

Суди, встановивши, що у відповідача наявний правовстановлюючий документ, який підтверджував його право постійного володіння землею, тривале визнання цього акта державою та передачу відповідної земельної ділянки з державної власності позивачу в комунальну власність із зазначенням саме такого обтяження речових прав на земельну ділянку, дійшли обґрунтованого висновку про те, що у відповідача право постійного користування в поза встановленому законом порядку переоформлення відповідного правового титулу виникнути не могло.

Верховний Суд погодився з обґрунтованими висновками судів попередніх інстанцій щодо належності та ефективності обраного позивачем способу захисту про визнання відсутнім у відповідача права постійного користування на спірну земельну ділянку та задоволення позовних вимог у цій частині.

Верховний Суд звернув увагу на те, що саме по собі задоволення позовної вимоги про визнання відсутнім у відповідача права постійного користування на спірну земельну ділянку та задоволення позовних вимог у цій частині є підставою для внесення державним реєстратором відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як зазначено вище, у 1992 році до ЗК України внесено зміни і затверджено форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування.

Таким чином, суди правильно встановили, що спірний державний акт на право постійного володіння землею на момент видачі вже не відповідав нормам земельного законодавства.

Водночас Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що спірні правовідносини відбувалися в 1993 році, в період значних змін у законодавчому регулюванні земельних правовідносин, зміни юридичних титулів, недостатнього рівня юридичної обізнаності не тільки населення, а й посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, формування нових органів державної влади, а отже певної юридичної та компетенційної невизначеності, що, природно, впливало й на рівень правозастосування в цій сфері.

Отже, дії РДА, яка діяла від імені держави та допустила помилку щодо неналежної форми державного акта, не можуть бути покладені у вину тільки відповідача за встановлених обставин справи, активних дій, які вживалися при цьому учасниками спірних правовідносин.

Проаналізувавши практику ЄСПЛ, Верховний Суд дійшов висновку, що за умови відсутності встановлення протиправних дій з боку як учасників спірних правовідносин, так і відповідного державного органу, виконавчий комітет з урахуванням принципу «належного урядування» набув право на майно саме на тому юридичному титулі, на якому він був зазначений у відповідному державному акті, – право постійного володіння землею, і має права та обов’язки щодо його використання, які відповідають саме такому праву.

Натомість зазначене спростовує доводи відповідача про те, що він набув саме право постійного користування земельною ділянкою, як такі, що не відповідають як критерію «легітимного очікування», так і відповідному земельному законодавству, а також діям відповідних державних органів та поведінці виконавчого комітету.

Отже, за таких обставин справи колегія суддів вважає, що в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним державного акта на право постійного володіння необхідно відмовити, а рішення судів попередніх інстанцій у цій частині підлягають скасуванню з відмовою в задоволенні позову в цій частині.

Постанова КГС ВС від 17 січня 2024 року у справі № 904/9070/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/117010019.

Верховний Суд