Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, протягом року підлягають відчуженню. У разі невиконання такої норми з’являється підстава для конфіскації таких ділянок у власність держави.

Керівник окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області звернувся в суд з позовом до громадянки республіки білорусь та агровиробничої компанії про припинення права власності на земельні ділянки шляхом їх конфіскації та продажу на земельних торгах, припинення права оренди.

Місцевий суд позов задоволив повністю.

Агровиробнича компанія оскаржила рішення суду першої інстанції в частині припинення дії договорів оренди землі та припинення права оренди на землю сільськогосподарського призначення.

Проти задоволення апеляційних вимог відповідача заперечила прокурор.

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ прийшов до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги відповідача з наступних підстав.

Суду відомо, що відповідачка, яка проживає на білорусі і має громадянство цієї країни, отримала свідоцтва про право на спадщину за заповітом. У спадок їй перейшли шість земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства у Здолбунівському районі на Рівненщині.

На спірні земельні ділянки укладені договори оренди з агровиробничою компанією.

Переглядаючи апеляційні вимоги та приймаючи рішення, апеляційний суд взяв до уваги норми чинного законодавства.

Так, землі сільськогосподарського призначення віднесено до категорії особливо цінних і не можуть передаватися у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

У ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) вказується, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Відповідачка на час вирішення спірних відносин земельні ділянки самостійно не відчужила.

Згідно з пунктом «е» ч. 1 ст. 140 ЗК України однією з підстав примусового припинення права власності на земельну ділянку є невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки (п. «в» ч.1 ст.143 ЗК України).

Відповідно до ч.2 ст.145 ЗК України у разі, якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов`язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.

Пунктом 10 ч.1 ст. 346 ЦК України визначено конфіскацію як одну з підстав припинення права власності.

Норма частини 5 ст. 41 Конституції України передбачає, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92 цс 13 зазначається, що особу може бути позбавлено її власності в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.  

Згідно з ч. 4 ст. 145 ЗК України конфіскована земельна ділянка за рішенням суду підлягає продажу на земельних торгах. Ціна проданої на земельних торгах земельної ділянки, за вирахуванням витрат, пов`язаних з її продажем, виплачується її колишньому власнику.

Беручи згадані вище норми до уваги, а також той факт, що громадянка білорусі упродовж року після набуття права власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства їх не відчужила, то ця обставина є підставою для конфіскації цих ділянок у власність держави.

Не погодився Рівненський апеляційний суд із тим, що суд першої інстанції задовольнив вимогу прокурора про припинення права власності на земельні ділянки шляхом їх конфіскації та продажу на земельних торгах, а також доводами апеляційної скарги відповідача про правомірність та чинність договорів оренди землі.

Приймаючи рішення, колегія суддів взяла до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 у справі № 487/10128/14-ц (14-473цс18), де зазначається, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Із цих міркувань апеляційний суд урахував обставини, які є підставою для виходу за межі доводів апеляційної скарги.

Так, згідно зі статей 1, 3-5, 13 Закону України «Про оренду землі» в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, оренда землі — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендодавцем земельної ділянки як фізичною особою може бути виключно громадянин України. Натомість відповідачка є громадянкою республіки білорусь, а тому національним законодавством вона не наділена повноваженнями укладати договори оренди землі сільськогосподарського призначення.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У статтях 215, 216 ЦК України зазначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Оскільки шість договорів оренди земельної ділянки між відповідачами у справі порушують публічний порядок, адже стосуються землі сільськогосподарського призначення як особливо цінної категорії, що є національним багатством і перебуває під особливою охороною закону, власником якої була громадянка іноземної держави і якій вимогами закону заборонено передавати її в оренду, тому ці правочини є нікчемними.

Крім того, в контексті спірних правовідносин апеляційний суд звернув увагу на права і обов’язки, що передбачені пунктом 170.1.3 Податкового кодексу України.

Так, згідно з цією нормою закону нерухомість, що належить фізичній особі — нерезиденту, надається в оренду виключно через фізичну особу — підприємця або юридичну особу — резидента (уповноважених осіб), що виконують представницькі функції такого нерезидента на підставі письмового договору та виступають його податковим агентом стосовно таких доходів. Нерезидент, який порушує норми цього пункту, вважається таким, що ухиляється від сплати податку.

Отже, пункт 170.1.3 Податкового кодексу України не регулює і не може регулювати правовідносини з приводу оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які є власністю іноземця чи особи без громадянства, адже спеціальним законом це унеможливлено.

Приймаючи рішення про часткове скасування оскаржуваного рішення, апеляційний суд звернув увагу на те, що виділяючи правочин, який порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. 

Тобто внаслідок нікчемності договорів оренди земельної ділянки у громадянки білорусі й агровиробничої компанії не виникло відповідних суб’єктивних прав та обов’язків оренди, крім тих наслідків, що пов’язані з їх недійсністю. А відтак судовому захисту неіснуючі права оренди не підлягають.

Беручи до уваги наведене, колегія суддів прийшла до переконання про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про припинення дії договорів оренди землі, укладених між відповідачами, і про припинення права оренди земельних ділянок, щодо яких укладено дані правочини. Отже, у цій частині вимог керівника окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області необхідно відмовити.

Як убачається, суд першої інстанції при вирішенні спірних правовідносин увагу на зазначені обставини не звернув, що призвело до ухвалення рішення, яке в оскаржуваній частині не може залишатися чинним.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2024 року у справі № 562/2070/23 (провадження № 22-ц/4815/421/24).