Процедури мають бути бездоганно прозорими, враховуючи міжнародне занепокоєння щодо неупередженості національних судів під час збройного конфлікту.

Оскільки в Україні так багато заочних судових процесів щодо воєнних злочинів проти російських солдатів, життєво важливо забезпечити прозорість і справедливість цього процесу, сказала суддя Дарницького районного суду Києва Марина Бондаренко кореспонденту IWPR Ользі Головіній.

Роль захисника стає ще більш важливою через неможливість координації з підсудним, і суспільство має усвідомлювати, що надання таких послуг є професійним обов’язком, продовжила вона.

З дозволу кореспондентки подаємо виклад інтерв'ю українською мовою.

- Кор.:  Які головні виклики ви можете відзначити для судді під час розгляду справ стосовно воєнних злочинів? Як на вашу думку їх можливо здолати?

- Марина Бондаренко: Якщо зважати на ту обставину, що більшість справ про воєнні злочини розглядалась в порядку inabsentia й очевидно, що так буде й надалі, то дотримання прав обвинуваченої особи є одним із основних викликів.

Важливим є і забезпечення справедливого й ефективного розгляду, такого розгляду, який би не викликав сумнівів в неупередженості, враховуючи висловлені сумніви з-за кордону про спроможність національних судів справедливо судити під час збройного конфлікту. Національний суддя свідомий того, що його рішення буде предметом не лише перегляду в вищих інстанціях національної судової системи.

Викликом може бути й розумний строк розгляду проваджень, очевидно, що це буде викликом не лише для окремого судді, але й всієї судової влади, забезпечити розгляд такої кількості проваджень, які будуть направлені до суду після завершення досудового розслідування.

Кожен суддя, який буде стикатися з викликами під час розгляду проваджень, які перебувають у його провадженні, може їх долати лише своєї щоденною якісною роботою.

- Кор.: Чому ви особисто навчилися на посаді судді за майже два роки повномасштабного вторгнення?

- Не жалітися.

Щодо професійного аспекту, то мобілізуються всі ресурси задля процесу професійного вдосконалення. І цей процес наразі зосереджений на вивченні міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини й дослідження тих матеріалів, які стануть у нагоді, поки на це є можливість, оскільки суди ще в стані так би мовити очікування тих сотень тисяч справ, за якими сьогодні триває досудове розслідування.

- Кор.:  Чому роль захисника в процесі in absentia є визначальною?

За умов проведення судового розгляду без обвинуваченого, за процедурою inabsentia, кожна зі сторін має виконати свої обов’язки виключно бездоганно, як і головуючий суддя, який організовує цей процес. Так має відбуватись й у всіх інших кримінальних провадженнях, але слід враховувати особливості цього процесу без обвинуваченої особи, яку можуть визнати винною.

Загалом треба зважати на те, що судовий розгляд у кримінальному провадженні відбувається за змагальною процедурою, а повноваження судді в цьому процесі є доволі обмеженими. Подання доказів покладається на сторони і суд не втручається у процес їх збирання.

Отже, для того, щоб зберегти цю модель процесу саме як змагальну, а не як пошукову (інквізиційну), функція захисту відіграє значну роль.

Докази, які подаються стороною обвинувачення, мають ставитись під розумний сумнів, який має долатись стороною обвинувачення. Ніхто інший, окрім сторони захисту, це не зможе зробити, бо суд бачить лише очевидні порушення та суперечливість вже при оцінці всієї сукупності доказів. І саме за наслідками такої відкритої змагальності сторін, суд ухвалить рішення, яке не викликатимиме сумнівів у його справедливості.

 Кор.: Як можливо змінити ставлення суспільства до ролі захисників звинувачених у воєнних злочинах?

- Так, дійсно, не один рік обговорюється як подолати це ототожнення – адвоката та його підзахисного, клієнта. І кожен раз, із появою нової резонансної справи й у тих випадках, коли обвинувачений є публічною особою, який ще до початку судового розгляду може мати громадський осуд за свої дії, знов виринає ця дискусія про неприпустимість цькування адвоката за виконання ним його професійного обов’язку.

Отже, було б зайво заперечувати, що таке проблемне питання не існує й не існувало ще до початку розгляду справ про воєнні злочини.

У зв’язку із обов’язком адвокатів захищати права осіб, які обвинувачуються у вчиненні воєнних злочинів, знов маємо такі випадки.

Втім, будь-яке непорозуміння можна долати комунікацією, комунікацією з суспільством, комунікацією професійною, відкритою та детальною.

Так, однією із основних засад судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист. Таке положення закріплено як в Конституції України, так і кримінальному процесуальному законі. Втім, гарантія забезпечення цього права не може бути лише декларативною, а здатність реалізувати це право має бути реальною.

Але не лише норми національного законодавства, але й міжнародні зобов’язання України містять таку вимогу.

Ба більше, до судових процесів щодо воєнних злочинів прикута увага не лише в Україні. Отже, міжнародній спільноті Україна теж має продемонструвати щодо здатності проводити судові розгляди за міжнародними стандартами, і належний (не формальний) правовий захист професійними адвокатами є однією з важливих складових.

Окрім правового аспекту, є й інший, моральний, цивілізаційний, бо судові процеси стосовно військовослужбовців ворожої армії, відбуваються вже, під час цього міжнародного збройного конфлікту. Відтак є важливим показати, що право у нас діє і під час війни, й права гарантуються всім обвинуваченим, незважаючи на їх походження, громадянство чи національність.

Звертаючись до відомих історичних подій, то і під час Нюрнберзького трибуналу обвинувачені у міжнародних злочинах не були позбавлені права на захист. При цьому Статут трибуналу передбачав наявність таких прав для обвинувачених, як-то вільний вибір захисника, ознайомлення з висунутим обвинуваченням, давати пояснення, заявляти клопотання, піддавати перехресному допиту свідка тощо.

Відтак ці судові процеси, що тривають на національному рівні, мають всіма сприйматись не з міркувань помсти, а лише як намагання відновити справедливість, тому надання адвокатом правової допомоги є виключно його професійним обов’язком і немає жодного зв’язку із тим, у чому обвинувачується його підзахисний.

- Кор.:  Яких змін і нововведень на вашу думку потребує судова система України з огляду на воєнний стан?

- Вже є усталеним протягом багатьох років, що коли мова йде за суди, то лише в поєднанні з думками про судову реформу. Якщо говорити загалом, то зміни й нововведення взагалі ніколи не мають припинятись, бо це нормальний й звичайний процес, життя триває, суспільство змінюється, нічого не може існувати в законсервованому вигляді.

Вочевидь судова влада потребує нових кадрів, але цей процес має бути постійним й динамічним, еволюційним. Втім, відомо, що процедура призначення на посаду судді може тривати в часі з десяток років.

Але поява у судовій владі нових кадрів один раз на десять років приносить менше позитивного ефекту, ніж якби це відбувалось частіше.

Отже, за відсутності поступової наступності поколінь втрачається інституційна пам’ять, той неписаний досвід, накопичений роками, і на цей досвід не можна дивитись лише з погляду негативу й відсутності жодної від нього користі. Якщо існував негативний досвід, то про нього теж слід пам’ятати, щоб він не мав місце вдруге. Відсутність такого зв’язку призводить до того, що система не є максимально ефективною, більше виглядає як не консолідована.

При цьому хотілось би сподіватись, що розпочата наразі процедура оновлення в наступні, вищі судові інстанції, за рахунок сталої групи дійсно буде мати позитивні результати. Разом з тим, і залучення при цьому нових кадрів ззовні це насправді успішна практика, яка була апробована при проведенні попередніх конкурсів. Водночас має бути встановлено і розумне співвідношення. До прикладу, суто не бажано, а саме обов’язково, щоб особа, яка буде обіймати посаду оперуючого хірурга у минулому мала успішний досвід роботи асистентом хірурга, яка не лише спостерігала, але і брала безпосередню участь у виконанні цієї роботи.

Повертаючись до сьогодення, щодо здійснення правосуддя в умовах воєнного стану, то вважаю найбільш важливими два напрями, які вже впроваджуються державою – це поширення послуг, які можуть надаватись через Електронний суд, та спеціалізація суддів з розгляду справ про злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, до яких відносяться і воєнні злочини.

Щодо Електронного суду, то це не лише зв’язок із технологічним процесом, а інструмент, який наразі доволі затребуваний у воєнний час, що обумовлено неможливістю іноді вільно й швидко дістатись приміщення суду через комендантську годину, повітряні тривоги й обстріли, але можливість вчасно подати процесуальні документи, брати участь у судовому засіданні учасникам судового розгляду в режимі відеоконференції з більш безпечного місця або не наражаючи себе на небезпеку та ін.

Щодо запровадження спеціалізації суддів кримінальної спеціалізації, то це неодмінно сприятиме підвищенню якості судових розглядів, судових рішень, бо вона дозволяє судді заглиблюватись у проблематику, тим більше обсяг положень міжнародного права, до яких треба звертатись є значним. При цьому зусилля як національних органів, так і міжнародних експертів, які надають консультативну допомогу, не будуть розпорошуватись, а зосереджуватимуться на тих суддях, які мають у провадженні справи відповідної категорії або очевидно їх матимуть через наявну спеціалізацію.

ІWPR -  Інститут репортажів про війну та мир — це незалежна некомерційна організація, яка прагне розширити можливості місцевих голосів на передовій для сприяння позитивним змінам у зонах конфлікту, кризи чи перехідного періоду по всьому світу. IWPR активно працює в Україні з 2014 року, відповідаючи на нагальний попит на більш збалансоване висвітлення конфліктів і навички безпеки журналістів.

Рада суддів України