Та скасував рішення місцевого суду, захистивши право спадкоємців на спадщину.

Рівненський апеляційний суд переглянув рішення місцевого суду за апеляційною скаргою позивачів, яким суд відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним рішення про оформлення права приватної власності на житловий будинок, свідоцтва про право власності на житловий будинок, свідоцтва про право на спадщину та визнання права на спадкове майно в порядку спадкування за законом.

Просили оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове — про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку про часткове задоволення апеляційних вимог з наступних підстав.

Спір між спадкоємцями виник через будинок, будівництво якого батьки завершили ще у 80-х роках минулого століття, і їх право власності було зафіксовано у погосподарських книгах сільської ради.

Через три роки після смерті батька за заявою одного зі спадкоємців, відповідача у справі, виконком сільської ради прийняв рішення про оформлення права приватної власності на житловий будинок з надвірними будівлями за покійником.

Обласне бюро технічної інвентаризації видало на ім’я спочилого свідоцтво про право власності на спірне майно.

У 2003 році відповідач у справі звернувся із заявою до державного нотаріуса й отримав свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті батька на житловий будинок, після чого зареєстрував своє право особистої приватної власності в бюро технічної інвентаризації. Нотаріусу відповідач вказав про відсутність інших спадкоємців першої черги. Відповідач свідомо не повідомив нотаріуса, що після смерті батька у будинку залишились проживати мати та його брат — інвалід дитинства.

Після смерті матері відкрилась спадщина на 2/3 частини житлового будинку. На час смерті жінки з нею проживали двоє із вісьмох дітей.

До нотаріуса із заявами звернулись троє дітей, серед яких і відповідач у справі, ще четверо відмовились від своєї частки у спадщині на користь однієї з сестер.

Враховуючи норми спадкового права, встановлені судом обставини і докази, апеляційний суд прийшов до висновку, що співвласниками 2/3 частини спірного господарства після смерті матері у рівних долях є двоє братів і двоє доньок.

До цього ще четверо дітей отримали частки в різних долях на спірне майно після смерті батька.

Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв’язку з відмовою нотаріуса видати позивачам свідоцтво на право на спадщину після смерті матері. Підставою для такої відмови стало те, що на день смерті у спадкодавиці не було у власності рухомого чи нерухомого майна, а спірний будинок перебував на праві особистої приватної власності у відповідача.

Позивачі довели у суді, і це не спростовується жодними доказами, що тільки після звернення до нотаріуса дізналися про порушене відповідачами їхнє право на спадкування.

Суд також встановив, що спадкодавиця через кілька років після смерті чоловіка звернулася до нотаріальної контори із заявою про відмову від своєї частки спадщини на користь відповідача.

Однак її відмова не має чинності і є нікчемною, оскільки прийнята нотаріусом всупереч положенням ст. 553 ЦК УРСР (чинної на час відкриття спадщини), де зазначено, що спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. 

З огляду на зазначене вище, Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку, що свідоцтво про право на спадщину за законом, видане відповідачеві державним нотаріусом на підставі недійсного свідоцтва про право власності на будинок на ім’я покійника, не може залишатися чинним. 

Суд апеляційної інстанції також не погодився з висновком місцевого суду про те, що право на оспорення свідоцтва про право на спадщину, яке мала мати відповідача, припинилось із її смертю, його не успадкували позивачі, а тому підстави для задоволення їх позову відсутні.

На думку апеляційного суду, суд попередньої інстанції не врахував, що після смерті батька мати не була одноособовим власником будинку. Їй належала лише ½ частина спірного майна, інша половина була у законній власності спадкоємців, які прийняли спадщину, а за положеннями ст. 549 ЦК УРСР прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відсутні у матеріалах справи і докази того, що спадкодавиця вчиняла дії по відчуженню своєї частини господарства на користь відповідача.

Зважаючи на всі ці обставини справи, Рівненський апеляційний суд апеляційну скаргу позивачів задоволив частково. Оскаржуване рішення суду першої інстанції скасував.

Визнав недійсними рішення сільської ради про оформлення права приватної власності та свідоцтва про право власності на будинок з надвірними на ім’я покійного спадкодавця.

Визнав недійним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім’я відповідача.

Також апеляційний суд визнав за спадкоємцями належні їм частки у спадковому майні у порядку спадкування за законом після смерті спадкодавців.

У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив за безпідставністю.