У 2004–2010 роках відбувався початковий етап спроб упровадити в українську правову доктрину та судову практику інститут добросовісності, правова спільнота вивчала, які конструкції можна застосувати для такого впровадження. Подальше застосування цього принципу було зумовлене викликами часу. Наприклад, після буму кредитування і згодом фінансової кризи в обороті почали шукати механізми, як позбутися іпотеки. Один із них полягав у тому, щоб визначати договори недійсними через відсутність згоди іншого з подружжя на укладення іпотечного договору. Судова практика мала на це зреагувати, і з’явилася позиція, що в таких спорах необхідно оцінювати добросовісність, інакше підривається стабільність цивільного обороту. 

Про це зазначив суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат під час виступу на Міжнародному круглому столі «Добра совість в доктрині та судовій практиці: розуміння та значення в різних цивільних правовідносинах».

Він зауважив, що упродовж 2013–2017 років відбувалося усвідомлення того, що без доброї совісті ні в доктрині, ні в правозастосуванні рухатись далі не  можна. Протягом третього періоду (2017–2023 роки) формувався сучасний вигляд українського приватного права, яке будується з урахуванням доброї совісті відповідно до світових тенденцій.

Суддя акцентував, що Верховний Суд сформував об’єктивний стандарт доброї совісті. Так, у постанові КЦС ВС від 16 травня 2018 року у справі № 449/1154/14 викладено висновок про те, що добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин. Обґрунтування цієї правової позиції співзвучне з Модельними правилами європейського приватного права (DCFR), над якими досить довго працювали в доктрині європейського цивільного права.

Загалом у практиці касаційного суду простежується багато проявів того, як застосовується добра совість. Цей принцип певним чином дозволяє стабілізувати оборот. Суддя звернув увагу на значне зменшення кількості випадків визнання судами недійсними тих чи інших правочинів.

Наприклад, у постанові КЦС ВС від 16 травня 2018 року у справі № 449/1154/14 йдеться про охорону інтересів добросовісного іпотекодержателя. Суд вказав, що банк як добросовісний іпотекодержатель, який поклався на дані реєстру прав на нерухомість про те, що іпотекодавець був одноосібним власником житлового будинку, уклав договір іпотеки. В такій ситуації відмова в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки суперечить захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя.

Також Василь Крат навів постанову Великої Палати ВС від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц щодо значення добросовісності при недійсності правочину за участю юридичної особи. Суд зазначив, що для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.

Щодо спорів про недійсність правочину, вчиненого без згоди іншого з подружжя, ВП ВС сформулювала правову позицію у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Суд зазначив, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Крім того, Василь Крат проаналізував практику ВС щодо застосування принципу venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) та розповів, як формувалася судова практика щодо фраудаторних правочинів. Зокрема, він звернув увагу на постанову КЦС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 2-469/1997. В цій справі суд визнав відмову від позову одностороннім правочином і допустив кваліфікацію такого правочину як фраудаторного. А в постанові від 6 серпня 2023 року у справі № 755/3563/21 КЦС ВС вказав на допустимість кваліфікації як фраудаторного правочину шлюбного договору.

Захід організовано Національним юридичним університетом імені Ярослава Мудрого. 

Презентація Василя Крата – https://is.gd/cl5Aff.

Верховний Суд