Національні суди компетентні розглядати справи щодо повернення дітей в Україну з інших країн, однак відповідні рішення підлягатимуть процедурі визнання та виконання в країні перебування дитини. Утім, війна поставила перед судами і правниками багато нових питань щодо вирішення таких спорів. Про це говорила суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Ольга Ступак на онлайн-заході «Війна в Україні та Гаазька конвенція 1980 року про викрадення дітей: повертати чи не повертати? Ось у чому питання».

Ольга Ступак зазначила, що в мирний час національні суди України, застосовуючи положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (Гаазька конвенція 1980 року), розглядали переважно справи про повернення дітей, які перебувають в Україні, до країн їх місця постійного проживання. З початку своєї роботи Верховний Суд розглянув майже 60 справ цієї категорії. А у воєнні роки кількість таких справ зменшилась: у 2022 році було сім справ, за половину 2023 року – лише одна справа.

Суддя зазначила, що підхід до розгляду справ із застосуванням норм Гаазької конвенції 1980 року змінила постанова  КЦС ВС від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 (http://surl.li/jpwvf). Суд зіткнувся з нетиповою ситуацією. Заявник – українець – звернувся саме до суду України (а не до суду країни перебування дітей) із заявою про повернення дітей до України за їх звичайним місцем проживання. Свого часу він надав дозвіл дружині на тимчасову поїздку з дітьми до родичів у рф. Після закінчення строку дії дозволу мати з дітьми не повернулися, а, на думку батька, переїхали до Вірменії. Суди першої та апеляційної інстанцій указали, що юрисдикція суду України не поширюється на цей спір, а заявнику потрібно звертатися до суду країни, в якій перебувають діти.    

Переглядаючи цю справу, з огляду на складність та важливість правової проблеми, що постала, КЦС ВС вперше в Україні використав процедуру запиту до Гаазької конференції з міжнародного приватного права. Суд звернувся до ГКМПП щодо застосування положень Гаазької конвенції 1980 року та Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (Гаазька конвенція 1996 року).

З урахуванням отриманих рекомендацій (див. http://surl.li/jnmca), зокрема про те, що вказані Конвенції є взаємодоповнюючими,  КЦС ВС зробив правові висновки, що заявник може звернутися не тільки до суду, але й до компетентного органу договірної держави як у країні місця постійного проживання дітей (в Україні – це Міністерство юстиції), так і в країні їх перебування на момент подання заяви. Водночас КЦС вказав, що національні суди України зберігають компетенцію для вирішення заяв про повернення дітей з інших країн за Гаазькою конвенцією 1980 року, якщо вони не набули місце постійного проживання (звичайного перебування) в країні, в якій перебувають зараз.  

Ольга Ступак проілюструвала підготовлену нею схему алгоритму звернення до компетентного органу чи до суду країни постійного проживання чи країни перебування дитини із заявою про повернення її до країни постійного проживання (див. презентацію). Водночас вона звернула увагу, що в разі, коли суд України ухвалить рішення про повернення дитини з іншої країни, заявнику доведеться пройти ще процедуру визнання та надання дозволу на виконання такого судового рішення  в країні перебування дитини. Так само, якщо рішення про повернення дитини виніс суд країни перебування дитини, в Україні необхідно отримати судове рішення на визнання та виконання рішення іноземного суду.

Крім того, доповідачка наголосила, що ключовим моментом для визначення юрисдикції суду (компетентного органу) є встановлення країни постійного місця проживання дитини до моменту її незаконного переміщення. Тому судам першої та апеляційної інстанцій необхідно детально встановлювати та аналізувати обставини справи, щоб встановити цей факт.

Також Ольга Ступак акцентувала на спричинених війною проблемах, з якими доведеться зіткнутися як українським судам і правникам, так і їх закордонним колегам. Чинні на 24 лютого 2024 року Правила перетинання державного кордону громадянами України передбачали, що дитина може виїхати з України в супроводі одного з батьків за нотаріальної згоди другого або в супроводі іншої особи за згоди обох батьків. Але після початку повномасштабного вторгнення країни-агресора в Україну Державна прикордонна служба України фактично відкрила кордон. «Діти рятувалися від війни: з ким могли, з тим і виїхали», – сказала суддя. У березні 2022 року до Правил внесли зміни, дозволили виїзд дітей за письмовою згодою одного з батьків, додаткові зміни були внесені у квітні минулого року. Але фактично продовжував існувати спрощений перетин кордону.    

Одне з ключових питань, що породила ця ситуація, – чи можна кваліфікувати такий виїзд дитини як незаконне переміщення через кордон. Друге питання, якщо вважати, що на момент виїзду дитини з одним із батьків була мовчазна згода другого, а сьогодні, коли сплинув рік від такого виїзду, другий з батьків вимагає повернення дитини, – з якого моменту починається період незаконного перебування дитини за кордоном. «Це правові питання, на які в майбутньому доведеться давати відповідь національним судам», – сказала Ольга Ступак.     

Також вона звернула увагу на спори про участь одного з батьків, який перебуває в Україні, у вихованні дитини, що виїхала за кордон з другим із батьків. Через війну судова практика в таких спорах зазнала суттєвих змін. Суди почали встановлювати такі способи участі у вихованні дитини як зобов’язання того з батьків, із ким виїхала дитина, забезпечити її спілкування з другим із батьків засобами мобільного зв’язку, інтернету. Продовжуються спори про визначення місця проживання дітей, в тому числі тих, що виїхали за кордон.

Підсумовуючи, Ольга Ступак зазначила, що після рішення КЦС ВС у справі № 613/1185/19 можна очікувати більшої кількості справ саме в судах України про повернення дітей, які перебувають за кордоном. Також національні суди продовжать розглядати заяви про визнання та виконання рішень іноземних судів про повернення дітей в Україну або з нашої країни в іншу.

Водночас суддя акцентувала, що, на її думку та думку багатьох колег, поки в Україні триває війна, на її території немає жодного безпечного місця. Це є підставою для застосування «b» ч. 1 ст. 13 Гаазької конвенції 1980 року, який унеможливлює повернення дитини до країни місця постійного проживання, якщо повернення загрожує їй заподіянням фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Онлайн-захід «Війна в Україні та Гаазька конвенція 1980 року про викрадення дітей: повертати чи не повертати? Ось у чому питання» організували спільно Комітет з питань цивільного, сімейного та спадкового права Асоціації правників України і Комітет сімейного права Міжнародної асоціації юристів. У ньому взяли участь правники зі США, Канади, Великої Британії та Шотландії, Італії, Німеччини, Польщі та інших країн.

Презентація Ольги Ступак – https://rb.gy/n32z1.

Верховний Суд