Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області стягнув з чоловіка на користь колишньої дружини 80 000 гривень боргу за договором позики, 3 % річних (118 грн) та судові витрати. Це половина суми, яку жінка заявила у позові.

Звертаючись до суду, вона пояснила, що в липні 2022 року чоловік позичив у неї під розписку 160 000 гривень і зобов’язався повернути їх через 6 місяців. Строк дії договору позики закінчився у січні 2023 року, проте грошей досі немає.

Відповідач (чоловік) позову не визнав. Його представник у суді пояснив, що розписку він написав під час перебування сторін у шлюбі, а всі кошти (майно), набуті під час шлюбу, є спільним майном подружжя. Фактичної передачі в борг спільних коштів подружжя не було. При цьому, позивачка не надала доказів, що у розписці йдеться про її особисті гроші.

Також адвокат звернув увагу суду, що його довіритель писав розписку під примусом, мовляв, жінка погрожувала обмежити спілкування з донькою. Тому просив відмовити у задоволенні її позову.

Суд встановив, що сторони уклали договір позики коштів, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі – це підтверджується рішенням суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили у березні 2023 року, та оригіналом розписки.

Суддя зауважила: майно, набуте подружжям за час шлюбу, за статтею 60 Сімейного кодексу України, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Позаяк жінка не довела, що 160 тис. грн, які є предметом договору позики, належали їй на праві особистої приватної власності, презюмується, що вони є спільною сумісною власністю подружжя.

При цьому, дружина й чоловік мали право укладати між собою усі не заборонені законом договори, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 64 СК України).

Суд визнав безпідставними твердження адвоката відповідача, що грошей ніхто нікому фактично не передавав, оскільки письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Доказів, що його довіритель писав розписку під тиском чи примусом, у матеріалах справи також немає.

Відтак суд дійшов висновку, що відповідач склав розписку, аби підтвердити боргові зобов`язання, що виникли у нього під час перебування з позикодавицею у зареєстрованому шлюбі. Той факт, що оригінал розписки знаходиться у неї та наданий суду, натомість немає квитанцій про грошові перекази чи інші докази на підтвердження виконаних зобов’язань, на думку суду, свідчить про те, що чоловік умов договору не виконав.

«Отже, після розірвання шлюбу, враховуючи принцип розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю за взаємною згодою, та принцип рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, суд дійшов висновку, що позивач має право на повернення їй за договором позики 80 тис. грн, що складатиме її частку у праві спільної сумісної власності згідно з законом, оскільки сторони не досягли згоди щодо інших часток у праві спільної часткової власності», – йдеться у рішенні суду.

Рішення ще не набрало законної сили та може бути оскаржене до апеляційного суду.