Питання щодо способів захисту прав та інтересів є одним із найскладніших у судовій практиці, особливо з розгляду приватноправових спорів. Про це зазначив суддя Великої Палати Верховного Суду Костянтин Пільков під час круглого столу на тему «Ефективні способи захисту».

Спікер звернув увагу на те, що протягом останніх п’яти років не вщухають дискусії щодо того, як слід розуміти повноваження суду застосовувати інші способи захисту, що прямо не передбачені законом або договором, але не суперечать їм. З цього приводу існує дві позиції. Одні вважають, що суд має діяти суто як арбітр і вирішувати спір, а не надавати захист. Інші ж переконані, що суд зобов’язаний самостійно знайти той спосіб захисту, яким порушене право має бути захищене, а від позивача вимагається лише довести той факт, що його право порушене.

Суддя поінформував, що на розгляд парламенту внесений законопроєкт, який передбачає, що суд не має права відмовляти в задоволенні позову через неефективність обраного позивачем способу захисту. Втім, положення, які містяться в запропонованому проєкті закону, не вирішують проблеми, оскільки виникає питання щодо того, як у такому разі має діяти суд: задовольнити позов чи знайти спосіб захисту, який, на його переконання, є ефективним.

«Якщо законодавець готовий узяти на себе відповідальність за те, що суди мають стати інструментом вирішення суперечок, а не ефективного захисту прав, то про це слід чітко зазначити. Якщо ж мова йде про другий варіант, то варто зважати на те, що проблема ефективного й належного способу захисту є багатогранною. Одна справа, коли мають місце певні неточності у формулюванні позовної вимоги. Однак бувають випадки, коли вимога в принципі є неналежною, і те, про що просить позивач, не може бути надане судом. Покладати на суд обов’язок у такому разі самостійно обирати ефективний спосіб захисту прав теж доволі складно. У таких випадках ефективність мала б полягати в тому, що розгляд позовів, які не можуть бути задоволені, мав би закінчуватися на більш ранній стадії, а не ухваленням рішення по суті», – переконаний Костянтин Пільков.

Також суддя додав, що у випадку коли спосіб захисту є належним, але в конкретній справі, на думку суду, не призведе до відновлення права або до компенсації за його порушення, суду мало б бути надане повноваження пропонувати позивачеві інші варіанти захисту його прав, а в разі, якщо він наполягатиме на обраному ним способі, – попереджати про наслідки цього вибору. 

Суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат під час свого виступу, зокрема, проаналізував способи захисту крізь призму їх  закріплення в матеріальних і процесуальних нормах.

Спікер акцентував на тому, що спосіб захисту є матеріально-правовою конструкцією і має регулюватися в приватноправових матеріальних нормах, а не на рівні процесуальних норм. Натомість функціональним призначенням процесуальних норм є «обслуговування» приватноправових норм. З урахуванням того, що процесуальні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватноправових норм, у разі якщо існує суперечність, вона має вирішуватися на користь приватноправової норми.

Також Василь Крат проілюстрував законодавче регулювання та розвиток конструкції способу захисту в приватноправових нормах і судовій практиці Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду, касаційних судів.

Так, у постанові від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 Велика Палата ВС вказала на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

В ухвалі від 7 грудня 2022 року у справі № 595/524/18 КЦС ВС зазначив, що за загальним правилом, за наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин 2–5 ст. 13 ЦК України.

Крім того, у постанові Об’єднаної палати КЦС ВС від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 йдеться про те, що приватноправовий інструментарій, зокрема ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин.

Суддя зауважив, що право вибору способу захисту не має перетворюватися на обов’язок його суб’єкта. Проілюстрував це тим, що у практиці Верховного Суду України існував усталений підхід, який цілком справедливо базувався на положеннях ч. 1 ст. 12 та ч. 2 ст. 14 ЦК України, без перетворення права потерпілого на його обов’язок, і полягав у тому, що при завданні шкоди в ДТП потерпілий вільно, на власний розсуд обирав, яким чином йому отримати відшкодування: а) шляхом звернення з вимогою (позовом) до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди; б) шляхом звернення із заявою (позовом) до страховика, в якого застрахована цивільна відповідальність особи, яка завдала шкоди. Підхід, за якого потерпілий повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії, в якої застрахована цивільно-правова відповідальність особи, що завдала шкоди, по-перше, не розрахований на ті випадки, коли страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена із МТСБУ, перебуває в стані припинення (банкрутства), фактично не здійснює діяльності.

У перелічених випадках підхід, за якого потерпілий у будь-якому випадку повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії, є несправедливим. Адже очевидно, що потерпіла особа в ДТП, навіть стягнувши з такого страховика страхове відшкодування на підставі судового рішення, не отримає реального відшкодування завданої в ДТП шкоди. Натомість скасування судового рішення, яким стягнуто шкоду безпосередньо з винної особи, у такому разі призведе до неможливості відновлення прав потерпілого. Підхід, за якого потерпілий (кредитор) повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії, апріорі спрямований на захист інтересів боржника (особи, яка завдала шкоди), а не потерпілого (кредитора), що суперечить принципу розумності.

Василь Крат наголосив на тому, що важливе значення має перспективне застосування висновків касаційного суду. Чинне процесуальне законодавство не обмежує касаційний суд у тому, щоб визначити в постанові, з якого моменту та на які справи має поширюватися висновок (тобто зазначити про перспективне застосування висновку касаційного суду).

При цьому вибір на користь перспективного застосування висновків може бути зумовлений тим, якої сфери права він стосується (приватної чи публічної). Наприклад: те, що висновок касаційного суду «погіршує» становище приватних осіб у спорах із фіскальним органом або що висновок касаційного суду «погіршує» становище слабкої сторони (споживача); те, чи відбувається деструктивний вплив ретроспективного застосування висновків касаційного суду та які були очікування учасників обороту щодо вирішення певної категорії спорів.

Захід організувала ГО «Цивілістична платформа» в онлайн-режимі.

Верховний Суд