Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Андрій Жук у межах семінару для суддів місцевих загальних судів, організованого Національною школою суддів України, розповів про особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу затримання, примусового повернення чи примусового видворення іноземців або осіб без громадянства за межі території України в умовах воєнного стану.

Лектор нагадав про особливості провадження щодо розгляду цієї категорії справ, які визначені ст. 288 КАС України. Зокрема, звернув увагу на те, що в зазначеній категорії спорів особи звільнені від сплати судового збору. Також указана стаття містить імперативну норму про обов’язкову участь сторін у справі. Особливості повідомлення учасників справи викладені в ст. 268 КАС України.

Андрій Жук навів підстави для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, серед яких: імміграція; біженці або особи, що потребують додаткового захисту; працевлаштування або укладення гіг-контракту;

участь іноземців у реалізації проектів міжнародної технічної допомоги; робота іноземців у філіях, представництвах та інших організаціях іноземних держав; іноземці, які в період дії воєнного стану прибули в Україну для надання медичної допомоги, реабілітаційної допомоги на волонтерських засадах як медичні працівники, фахівці з реабілітації. При цьому, як зауважив суддя, легальність перебування таких осіб на території України має підтверджуватися відповідними документами.

Водночас, зазначив лектор, хоча законодавством і передбачено, що легальність перебування на території України іноземців або осіб без громадянства підтверджується відповідним документом, проте слід звертати увагу, що внаслідок запровадження воєнного стану можуть виникнути труднощі із своєчасним документальним оформленням цих документів. Він пояснив, що такі обставини можуть залежати не лише від самого іноземця або особи без громадянства, а й від збоїв у роботі того чи іншого органу внаслідок відсутності електрики, неможливості забезпечення зв’язку, ускладнення безпекової ситуації на певній території.

Суддя розповів, що перед початком процедури примусового повернення або звернення з позовом про примусове видворення має бути етап і можливість добровільного повернення особи на територію держави походження. Обов’язок добровільно повернутися в країну походження або третю країну в установлений строк виникає, якщо особи не мають інших законних підстав для перебування в Україні. Рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства приймає центральний орган виконавчої влади за заявою про добровільне повернення. Строк здійснення процедури добровільного повернення не має перевищувати 60 днів.

Наступним етапом, який передує зверненню до суду з позовом центрального органу виконавчої влади у сфері міграційної політики про примусове видворення, є процедура примусового повернення. Так, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їхні дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, у тому числі протидії нелегальній міграції. Строк добровільного виконання не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Проте, як зауважив Андрій Жук, примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, а також до тих, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Іноземці та особи без громадянства, зазначені в ч. 20 ст. 4 цього Закону, не можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, яка вчинила акт агресії проти України, або в країну, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй про територіальну цілісність України від 27 березня 2014 року № 68/262.

Суддя звернув увагу на Угоду між Україною і Європейським Співтовариством про реадмісію осіб, а також на міжнародні договори з державами, які не є членами ЄС, про реадмісію осіб.

Лектор зазначив, що примусове видворення відбувається на підставі ухваленої за позовом відповідних органів постанови адміністративного суду в разі невиконання в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Він також окреслив підстави заборони щодо примусового повернення чи примусового видворення або видачі чи передачі іноземця та особи без громадянства.

Розповів Андрій Жук і про практику Європейського суду з прав людини в зазначеній категорії спорів. Суддя зауважив, що ЄСПЛ розглядає справи, які пов’язані з примусовим поверненням або примусовим видворенням на предмет дотримання вимог статей 3 та 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, порушення ст. 5 Конвенції може виникнути внаслідок застосування не так ст. 288 КАС України, як ст. 289 цього Кодексу, що передбачає затримання іноземця або осіб без громадянства як способу забезпечення подальшого примусового видворення або ідентифікації особи.

Наприклад, у справі «Хамроєв та інші проти України» ЄСПЛ зробив висновок, що позбавлення волі внаслідок такого затримання буде виправданим лише тоді, коли триває процедура видворення або екстрадиції. Якщо таке провадження не було розпочате своєчасно, то тримання під вартою перестає бути припустимим відповідно до підпункту «f» п. 1 ст. 5 Конвенції. 

Крім того, суддя зазначив, що видворення іноземця Договірною державою може призвести до порушення питання за ст. 3 Конвенції і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, заборонене ст. 3 Конвенції.

У цьому аспекті Андрій Жук навів справу «М. С. проти Словаччини та України», у якій ЄСПЛ вказав, що суд посилався на застаріле джерело інформації про країну походження і дійшов невмотивованого висновку про те, що жодних злочинів проти цієї особи в Афганістані не вчинялось. Хоча ця оцінка передувала розгляду заяви заявника про надання йому статусу біженця, як вбачається, це була єдина спроба проаналізувати по суті існування загрози, про яку він стверджував. Ці недоліки мали процесуальний характер. Отже, з огляду на такі підстави ЄСПЛ дійшов висновку, що Україна порушила процесуальний аспект ст. 3 Конвенції.

Із презентацією Андрія Жука можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/AMCLzJy. 

Верховний Суд