«Визначення місця проживання малолітньої дитини не тільки істотно вплине на її психофізичний розвиток у дитинстві, а й здебільшого визначатиме поведінку дорослої людини в майбутньому» – так розпочав своє звернення до слухачів програми підготовки для підтримання кваліфікації місцевих загальних судів, організованої Національною школою суддів України, суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Євген Синельников.

Суддя виступив із лекцією «Актуальні питання, які виникають під час вирішення спорів про визначення місця проживання малолітньої дитини» та розповів про судову практику Верховного Суду у справах щодо вирішення таких спорів. Він нагадав, що залежно від віку дитини різняться способи визначення її місця проживання. Так, до досягнення дитиною десяти років рішення ухвалюють за згодою батьків, а після десяти – враховується і думка дитини. «Особа, яка досягла 14 років, у силу статті 29 ЦК України може вільно обирати собі місце проживання з одним з батьків, які мають у власності (користуванні) житлові приміщення» (постанова ВС у справі № 686/18140/21).

Крім того, Євген Синельников наголосив на особливостях цієї категорії справ – вони потребують ретельної досудової підготовки: проведення примирних процедур, заслуховування пояснень батьків дитини та думки самої дитини, якщо вона здатна самостійно висловитися. Бажаним є також залучення сторонніх експертів, які зможуть об’єктивно оцінити бажання дитини залишитися з одним із батьків і користь цього для неї. Саме тому справи щодо проживання дитини можуть розглядатися лише в порядку загального позовного провадження.

Звернув увагу лектор і на випадки, коли сторонами є не тільки батьки, а й інші родичі різного ступеня спорідненості, наприклад баба чи дід. У будь-якому разі першочергове значення мають саме інтереси дитини, які з огляду на їхній характер та серйозність перевищують інтереси інших.

Одним із найважливіших правових документів, які стосуються захисту прав дітей, є Конвенція про права дитини, прийнята в 1989 році. Україна також ратифікувала цю Конвенцію, взявши на себе зобов’язання докладати всіх можливих зусиль, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18). Дитина має право на піклування своїх батьків (стаття 7).

Для належного збереження прав дітей, у тому числі, у багатьох країнах світу суди й судді отримали окрему спеціалізацію з розгляду сімейних спорів. Суддя КЦС ВС розповів, як саме вирішують справи щодо визначення місця проживання дитини в США, Ізраїлі та Франції.

Національне законодавство України також передбачає можливість запровадження спеціалізації суддів із розгляду конкретних категорій справ.

У ст. 6 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» зазначено, що суди розглядають, зокрема, справи:

• про обмеження батьків у дієздатності, відібрання дітей та позбавлення батьківських прав, виселення осіб, позбавлених батьківських прав, якщо їх спільне проживання з дітьми, щодо яких вони позбавлені батьківських прав, неможливе;
• про поновлення батьківських прав і розв’язання спорів між батьками щодо місця проживання дітей.

Справи, вказані в ч. 1 цієї статті, розглядають спеціально уповноважені на те судді (склад суддів) за участю представників служб у справах дітей, крім випадків, передбачених законом.

Окрему увагу Євген Синельников приділив висновку, який подає орган опіки та піклування, і його оцінці судом. Лектор наголосив, що суд може не погодитися з висновками, якщо вважає їх недостатньо обґрунтованими чи такими, що суперечать інтересам дитини. Навіть більше – міжнародна практика свідчить про те, що судді мають право звернутися до незалежного спеціаліста з питань опіки над дітьми, який не лише оцінить потреби дитини, а й допоможе батькам сфокусуватися саме на захисті її інтересів, а не на власному конфлікті.

Інтереси дитини є першочерговими, отже суд має дослухатися і до думки самої дитини та її бажань. Проте згода на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини (ст. 12 Конвенції про права дитини, ст. 3 Європейської конвенції про здійснення прав дітей, ст. 171 СК України). Це стала практика в багатьох країнах, адже вона дає можливість найкраще дослідити та зважити всі обставини справи і, як результат, ухвалити оптимальне рішення. Навівши кілька прикладів із практики інших країн, а також Європейського суду з прав людини, спікер нагадав і про висновки Верховного Суду у справі № 404/3499/17:

«Суд враховує висловлену дитиною думку системно, з’ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб».

Під час свого виступу суддя КЦС ВС зазначив, що батько й мати мають рівні права та обов’язки щодо дитини – це характерна риса більшості правових систем європейських країн. Водночас реалізація батьківських прав залежить від дотримання інтересів дитини.

Зараз в Україні суд ухвалює рішення переважно про постійне місце проживання дитини з одним із розлучених батьків, однак із правом доступу для іншого. Натомість у світі широко застосовують концепцію спільної опіки, яка може мати кілька варіантів. В одному випадку мова йтиме лише про спільне здійснення батьківських повноважень (легальна опіка), тоді як в іншому – про проживання дитини почергово з кожним із батьків (фізична опіка). Така концепція може мати певні труднощі, але всі вони пов’язані з початковим періодом адаптації та згодом зникають.

Лектор також акцентував на проблемних питаннях, які виникають під час вирішення спорів про тимчасовий дозвіл на виїзд дитини за кордон на прикладі рішень Верховного Суду. Євген Синельников зауважив, що інколи суд може навіть ввести тимчасову заборону на виїзд дитини за кордон. Зазвичай це відбувається тоді, коли одна зі сторін довела, що є ризик викрадення дитини, яка постійно проживає в Україні. А ось щодо виїзду на постійне місце проживання суд може надати згоду, але лише якщо це не суперечить інтересам дітей, сприятиме розширенню їхнього світогляду, добре позначиться на їхньому духовному та інтелектуальному розвитку.

З презентацією судді можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/WV5eCGh.

Верховний Суд