За вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років шість місяців.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала це кримінальне провадження на розгляд Великої Палати ВС. В ухвалі колегії суддів ішлося про те, що відповідно до матеріалів провадження слідчий управління поліції, за постановою якого проведено судово-медичну експертизу, не входив до складу слідчої групи.

Із правової позиції, викладеної в постанові ККС ВС від 7 серпня 2019 року у справі № 555/456/18 у подібних правовідносинах, випливає таке: якщо рішення, на підставі якого проводилось експертне дослідження, прийняте слідчим, що не входить до групи слідчих, яким доручено розслідування, то висновок експерта є недопустимим доказом. Не погоджуючись із таким висновком, колегія суддів Першої судової палати вважає, що питання в цій справі становить виключну правову проблему, оскільки стосується концептуального підходу до визначення допустимості / недопустимості доказів, та сформульоване правило не пов’язане із забезпеченням прав і свобод особи й зосереджене на тих особах, які проводили ті чи інші процесуальні дії.

Послідовність викладу в диспозиції ст. 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження, дала Великій Палаті ВС підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, які законодавець визначив як пріоритетні, – захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.

Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного та обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію.

В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду мають бути права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права. На користь такого висновку свідчить зміст ст. 87 КПК України, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв’язку з недотриманням законного порядку їх одержання.

ВП ВС констатувала, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини – заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім’ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України).

У кожному із зазначених вище випадків простежується чіткий зв’язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.

Отже, у разі призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи, суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося.

Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення.

За результатами розгляду ВП ВС скасувала ухвалу апеляційного суду та призначила новий розгляд в апеляційному суді. Велика Палата ВС керувалася тим, що попри імперативну вимогу процесуального закону апеляційний суд не вирішив клопотання захисника про визнання в порядку ст. 89 КПК України недопустимим доказом висновку судово-медичного експерта. В ухвалі цього суду немає мотивів відхилення доводів клопотання чи згоди з ними. Крім того, апеляційний суд допустив інше істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, а саме ст. 419 КПК України. Зокрема, ухвала апеляційного суду не містила жодних суджень щодо доводів сторони захисту, які стосуються можливої неправильної кваліфікації дій особи та непроведення органом досудового розслідування огляду місця події.

Постанова Великої Палати ВС від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження № 13-3кс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106141457. 

Верховний Суд