Унаслідок зіткнення двох автомобілів сталася дорожньо-транспортна пригода. Одна з пасажирок автомобіля, водій якого не спричинив ДТП, зазнала шкоди. Страхова компанія частково відшкодувала постраждалій витрати на лікування та моральну шкоду. Проте ця постраждала вважала, що отриманого відшкодування недостатньо. Тому звернулася до суду з позовом до винуватця ДТП (страхувальника) та його страхової компанії (страховика). Просила суд стягнути зі страхувальника відшкодування витрат, пов’язаних із лікуванням, і моральної шкоди, а зі страховика – відшкодування втраченого доходу підприємця та моральної шкоди з урахуванням отриманого страхового відшкодування.

Суди попередніх інстанцій вважали, що відповідальність за шкоду, завдану позивачці, мають нести винуватець ДТП і його страховик, а не обидва власники автомобілів, які зазнали зіткнення, і задовольнили позов частково. Вважаючи, що вони неправильно визначили розмір присудженого відшкодування, позивачка подала касаційну скаргу. Також звернувся з касаційною скаргою страховик, бо стягнуте відшкодування перевищило розмір страхової суми. Він також вважав, що відповідальність суди мали розподілити між обома водіями, а не покладати обов’язки з виплати відшкодування в повному обсязі на одного з них і його страхову компанію.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду відповіла, зокрема, на такі питання: 1) за яких умов за шкоду, завдану пасажирові внаслідок зіткнення декількох транспортних засобів, власники (володільці) таких засобів відповідають незалежно від їхньої вини? 2) як визначити розмір відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі – підприємцю у зв’язку з тимчасовою втратою її працездатності?

За результатами розгляду справи ВП ВС касаційні скарги позивачки та страховика задовольнила частково: рішення попередніх судів скасувала й ухвалила нове рішення про часткове задоволення позову з урахуванням відмінності обсягу відповідальності відповідачів.

Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини (ч. 2 ст. 1188 ЦК України).

У разі якщо відповідальними за заподіяння неподільної шкоди взаємопов'язаними, сукупними діями є декілька осіб, розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну з таких осіб визначається шляхом поділу розміру заподіяної шкоди на кількість таких осіб (п. 36.3 ст. 36 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

Ці приписи застосовні тоді, коли декілька осіб саме спільними неправомірними діями чи бездіяльністю завдали шкоди. Тоді не має значення вина кожного з них у завданні шкоди. Останню вони зобов'язані відшкодувати незалежно від вини.

Відповідно до ст. 541, 543, ч. 1 ст. 544, ч. 1 ст. 1190 ЦК України у разі, якщо потерпілий від взаємодії джерел підвищеної небезпеки, що стала наслідком неправомірних дій або бездіяльності власників (володільців), наприклад, транспортних засобів, заявить вимогу про відшкодування неподільної шкоди (як-от шкоди, завданої здоров’ю, моральної шкоди) одним із таких власників (володільців), і той відшкодує цю шкоду у повному обсязі, він отримає право зворотної вимоги до інших власників (володільців) у відповідній частці.

За змістом п. 36.3 ст. 36 Закону частки відповідальних за завдання неподільної шкоди страхувальників (їхніх страховиків або МТСБУ) є рівними.

У ч. 1 ст. 614 ЦК України зазначено, що вина як підстава відповідальності за порушення зобов’язання – це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання, зокрема для запобігання заподіянню шкоди. З огляду на це припис ч. 2 ст. 1188 ЦК України застосовний тоді, коли поведінка кожного із власників (володільців), наприклад, транспортних засобів (унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки яких завдана шкода третій особі) була неправомірною (зокрема, якщо кожен із них порушував правила безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, у зв’язку з чим відбулася вказана взаємодія та була завдана шкода третій особі). Встановлення неправомірності діяння кожного з цих власників (володільців) достатньо для покладення на них солідарного обов’язку з відшкодування третім особам шкоди, завданої внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки. Такий обов’язок не залежить від вини осіб, які спільно неправомірними діяннями завдали шкоди.

За змістом ч. 2 ст. 1188 ЦК України іншою особою, якій унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки власники (володільці), наприклад, транспортних засобів спільно завдали шкоди, є будь-яка третя особа. Вона може бути, зокрема, пішоходом або пасажиром транспортного засобу, від зіткнення з яким іншого транспортного засобу завдано шкоди. Іншою, ніж та, яка завдала шкоди, особою може бути і власник транспортного засобу, який передав право керування, а сам був пасажиром.

З урахуванням цих висновків ВП ВС конкретизувала висновки про застосування цієї норми, сформульовані в постановах ККС ВС від 2 липня 2019 року № 689/1388/16-к і КЦС ВС від 3 грудня 2018 року у справі № 715/1586/17.

Розмір доходу фізичної особи – підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців (ч. 1 ст. 1198 ЦК України).

У зв’язку з тимчасовою втратою працездатності потерпілим відшкодовуються не отримані доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров’я час втрати працездатності. Доходи потерпілого оцінюються в таких розмірах: для особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, – неотримані доходи, які обчислюються як різниця між доходом за попередній (до ДТП) календарний рік та доходом, отриманим у тому календарному році, коли особа була тимчасово непрацездатною. Якщо особа була в зазначеному статусі менше вказаних розрахункових термінів, то до уваги береться середньомісячний доход з розрахунку суми сукупного доходу такої особи за попередній до настання страхового випадку календарний рік та доход протягом фактичного терміну (повні місяці) перебування особи в зазначеному статусі (абз. 1 та 3 ч. 1 та ч. 2 ст. 25 Закону).

Отже, за ЦК України розмір втраченого доходу фізичної особи – підприємця треба визначати шляхом множення середньомісячного доходу за попередній до того, в якому було ушкоджене здоров’я, рік на кількість місяців, в яких такого доходу не було через тимчасову непрацездатність. Натомість за Законом неотримані доходи підприємця за час втрати працездатності слід обчислювати як різницю між сумарним доходом за попередній календарний рік і доходом, отриманим у тому календарному році, коли ця особа була тимчасово непрацездатною.

Колізію між приписами абз. 1 та 3 ч. 1 ст. 25 Закону і ч. 1 ст. 1198 ЦК України слід вирішувати на користь застосування приписів ст. 1198 ЦК України. З огляду на це ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постановах КЦС ВС від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15-ц і від 22 травня 2019 року у справі № 201/10980/16-ц, про вирішення колізії між приписами ст. 1198 ЦК України та ст. 25 Закону на користь останніх.

Постанова ВП ВС від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106264704.

Верховний Суд