Про це говорили судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Андрій Грушицький і Наталія Сакара на лекціях для суддів місцевих загальних судів.

Андрій Грушицький розповів про застосування ефективного способу захисту порушеного права. Він зазначив, що на початку 2000-х років позивачі в одному позові формулювали багато вимог незалежно від того, чи дійсно їх задоволення призведе до відновлення порушеного права. Суди задовольняли всі ці вимоги, оскільки в процесуальному законі не зазначалося про ефективний спосіб захисту.

Із прийняттям 23 лютого 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди почали активно застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права.

Доповідач зауважив, що в українському перекладі ст. 13 Конвенції гарантує «право на ефективний засіб юридичного захисту». В англійському варіанті йдеться про «ефективний засіб» (effective remedy), натомість у німецькому – про «подання ефективної скарги» (wirksame Be­schwerde zu erheben). Тому, на думку Андрія Грушицького, в останньому випадку акцентовано, що сам позивач має формулювати вимоги таким чином, щоб захист його права був ефективним. При цьому в ст. 20 ЦК України передбачено, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Спікер навів визначення поняття ефективного захисту, зазначивши, що до набрання чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» воно тлумачилося, імовірніше, з економічної точки зору. В чинній редакції ЦПК України (ст. 2) вказано, що завданням цивільного судочинства є розгляд справ з метою ефективного захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Андрій Грушицький зауважив, що відповідно до ст. 5 ЦПК України, яка передбачає, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту права, свободи чи інтересу, суд може визначити спосіб захисту, який не суперечить закону. Однак відповідна вимога має бути заявлена в позові. «Людина повинна отримати таке рішення, яким буде поставлена крапка у спорі та яке має бути виконане», – сказав суддя.

Він коротко зупинився на способах захисту цивільних прав та інтересів, визначених у ч. 2 ст. 16 ЦПК України, зокрема акцентував, що п. 10 цієї частини передбачає можливість визнання незаконними рішень органів державної влади або місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Доповідач звернув увагу на постанову Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14. У справі йдеться про те, що квартира вибула з володіння власника й неодноразово відчужувалася. Раніше власнику треба було оскаржувати всі правочини щодо відчуження квартири, а в цій справі ВСУ вказав, що достатньо визнати незаконним перший правочин і витребувати майно від останнього набувача. «Сьогодні ні в кого не виникає сумнівів у правильності такого висновку. Велика Палата ВС неодноразово говорила, що віндикація – ефективний спосіб захисту, і не треба визнавати недійсними всі договори щодо відчуження», – сказав Андрій Грушицький. 

Суддя зазначив, що ВП ВС сформулювала висновок, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. А також він навів низку постанов ВП ВС щодо ефективного захисту в тих чи інших спорах (див. презентацію).

Лектор зауважив, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення – це означає, що обраний спосіб захисту (який часто зумовлений обмеженнями, що діють у певній юрисдикції) є неефективним. «Один спір – один процес» – це правило, якого Верховний Суд намагається дотримуватися і забезпечувати його через ухвалені правові висновки щодо юрисдикційності спорів», – сказав Андрій Грушицький.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц ВП ВС зробила висновок, що коли правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту. Натомість треба позиватися щодо визнання наслідків такої нікчемності.  

Також лектор навів практику Верховного Суду, зокрема, щодо таких позовних вимог, як визнання договору укладеним, переведення прав та обов’язків покупця, скасування державної реєстрації тощо, розповів про відмінність між віндикацією та негаторним позовом та ін.

Наталія Сакара прочитала лекцію «Диференціація процесуальної форми щодо проваджень і процедур: проблемні питання», під час якої розповіла про поділ цивільної процесуальної форми на провадження, стадії та процедури.

В межах цивільного судочинства існує три форми проваджень: наказне, позовне та окреме. Доповідачка зауважила, що інколи вказують ніби на інші форми – провадження у справах про надання дозволу на виконання рішень арбітражу чи іноземного суду тощо. Але в таких справах ідеться не про вирішення матеріально-правового спору, а суд вирішує процесуальні питання.   

Стосовно наказного провадження Наталія Сакара зазначила, що, на відміну від ЦПК України 2004 року, чинна редакція Кодексу передбачає, що воно є умовно спірним, тобто презюмується, що спору немає, але він може з’явитись. Перелік вимог, які можуть розглядатися в наказному провадженні, закріплений у ст. 161 ЦПК України, він вичерпний.

Базовим є позовне провадження, що поділяється на загальне і спрощене. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів.

Доповідачка зазначила, що зазвичай не відбувається конкуренції між наказним і позовним провадженням, оскільки якщо подається заява про скасування судового наказу, то це означає наявність спору, який розглядається в позовному провадженні. При цьому, на відміну від попередньої редакції ЦПК України, чинна встановлює альтернативу звернення до суду з вимогами, закріпленими в ст. 161 Кодексу: в порядку наказного або позовного провадження.  

Натомість існує певна конкуренція між позовним і окремим провадженням. Під час розгляду справ про встановлення факту треба з’ясувати, чи немає у справі спору про право. 

Розповідаючи про спрощене та загальне позовне провадження, Наталія Сакара зауважила, що диференціація в більшості випадків пов’язана із запровадженням категорії малозначних справ. Вони є двох видів: імперативно визначені такими законом та справи, які можуть бути визнані малозначними судом.

Стосовно першого виду доповідачка акцентувала, що навіть якщо суд не зазначив про малозначність справи в ухвалі про відкриття провадження, вона все одно малозначна. Зокрема, суддя зазначила, що справи про аліменти є малозначними незалежно від розміру заявлених вимог.

Щодо другого виду малозначних справ Наталія Сакара звернула увагу на ч. 4 ст. 274 ЦПК України, яка визначає справи, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження (тобто бути малозначними). Зокрема, це справи у спорах,  що виникають із сімейних відносин (крім спорів про стягнення аліментів), щодо спадкування та інші, а також спори, в яких ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Доповідачка сказала про критерії, які мають враховуватися при визначенні «незначної складності» справи для визнання її малозначною. Національне законодавство не вмістить таких критеріїв, але їх можна сформулювати виходячи з практики ЄСПЛ щодо розумності строків розгляду. У презентації Наталія Сакара  навела справи, які через незначну складність Верховний Суд визнавав малозначними.

Також вона розповіла про рішення Верховного Суду щодо можливості розгляду в порядку спрощеного позовного провадження справ про поділ майна подружжя. Такі справи можуть визнаватися малозначними, якщо вартість спірного майна менша за 250 прожиткових мінімумів.

В іншій справі Суд зазначив, що сімейні спори мають розглядатися в порядку спрощеного провадження. Однак у цій справі одночасно вирішувалося питання про визначення місця проживання дитини. «Виходячи з необхідності врахування найкращих інтересів дитини навряд чи можна сказати, що такі справи не є складними», – сказала Наталія Сакара.

У ще одній справі Верховний Суд вказав, що хоч спір стосується стягнення боргу, його не можна розглядати в спрощеному провадженні, оскільки  позивач просив стягнути борг з особи як спадкоємець позичальника. А спадкові спори не можна розглядати в порядку спрощеного провадження.

Крім того, Наталія Сакара розповіла про стадії цивільного процесу: відкриття провадження; підготовче провадження; розгляд справи по суті; апеляційне провадження; касаційне провадження; перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами; вирішення процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), та здійснення судового контролю. Вона навела судову практику щодо питань, які виникають на кожній із цих стадій (див. презентацію).

Лекції відбулися в рамках підготовки для підтримання кваліфікації суддів місцевих загальних судів, організованої Національною школою суддів України, 12–14 вересня 2022 року.

Презентація Андрія Грушицького – https://cutt.ly/AVsSttg. 

Презентація Наталії Сакари – https://cutt.ly/VVsSa7r. 

Верховний Суд